Автор – Іван Космина
Шлях до мрії. Розділ V
Закінчувалась зима 2022 року. З телебачення та мережі інтернет часто лунали попередження про повномасштабне військове вторгнення російської федераці в Україну. Американська розвідка та президент США, Байден, надавали українцям звіти про плани путіна захопити Україну. Але українські політики заспокоювали, що нападу росії на Україну не буде. Закликали не панікувати і готуватись до шашликів на ”свята”. На початку другої половини лютого від цих новин з телебачення в мене почався конкретний депресняк і я здавши на брухт старі, непотрібні акомулятори та якись металобрухт купив клей, сітку, цемент та декілька мішків піску і запланував ремонт в гаражі, щоб не поїхати мозгами.
24 лютого, росіяни, за наказом терориста путіна, напали на Україну, назвавши це спецоперацією. Але мужні Українські воїни чинили спротив захищаючи свою рідну землю так професійно, як колись діяли вояки УПА.
-Артем здоров. Напевне мій двигун накрився мідним тазом. Написав я своєму майстру в Харківську область, яка потерпала від ракетних обстрілів зі сторони країни агресорки росії.
-Іван привіт. Так, час зараз справді не для ремонту, але я частково зібрав двигун. Я не можу сказати коли остаточно його зкінчу, бо важко щось робити коли над тобою літають ракети, та й віддаю багато часу волонтерству.
З Артемом ми домовились, що двигун, він мені передась в тому стані, в якому знаходиться. А над фінальною частиною зборки я домовився з Віктором Чорнієм. Який робив мені колеса і через декілька тижнів двигун з коробкою був в Тлумачі Івано-Франківської області. І Віктор взявся за роботу. Двигун був вимитий і відпіскоструєний всюди нові болтики та хороші деталі. Віктор встановив на Дніпровські голови нові клапана на які мені задонатив мій колишній шеф, Ігор Дзюрбан, від автомобіля ауді. Пружини і направляючі від лади, вчепив шатуни, поршні, сальники поставив на коробку і візуально двигун був готовий. Але ще бракувало чи ненайважливішого, а це карбюратори та запалення.
Недаремно кажуть, що мотоспільнота, це самі дружні люди і завжди підтримують один одного. Оскільки на початку війни інтернет магазини не працювали, я написав в Чортківську мотогрупу ”Мото Рок Чортків” де можна купити необхідні мені запчастни. І Володя Атаманчук, учасник групи і байкер зі стажем, скинув мені номер телефона свого колеги, Тимофія Безпалька. Він торгував запчастинами і коли я зателефонував Тимофію, то виявилось, що ми заочно знайомі.
-Іван, я хочу зробити подарунок на твій мотоцикл і карбюратори та запалення дарую тобі, колись кави вип’ємо. А знаєш, я ще дам тобі свічки і броне провода з люльками, продовжив Тимофій.
В мене не було слів, це був царський подарунок для мене. А через якусь мить, мені написав, Андрій Грещук, теж байкер і попросив скинути номер карти для підтримки проекту. І скинув туди майже місячну мою пенсію.
Коли двигун приїхав до Гусятина від майстрів, які над ним працювали, то працівники Нової Пошти перепитуали де я відкопав новий двигун. Адже ці мотоцикли давно не випускають і були здивовані, коли дізнались, що цей двигун після ремонту.
-Тарас, двигун вже в мене. Написав я Максиміву з яким домовився про встановлення двигуна на раму мотоцикла.
-Добре Іване, я приїду, може ще когось візьму і ми спробуємо запустити твій байк.
Тарас приїхав з Віталіком Гецнаром, та ще одним хлопцем і вони приступили до роботи. В той день встановили двигун і все нависне, запустили, але працював мотоцикл декілька секунд і глох. Я звісно радів, що нарешті почув звук мотора, але хотілось виїхати, тому відчуття були двоякі.
-Нічого Іван, на наступний тиждень запустимо. Заспокоїв мене Тарас. А ми мусимо їхати, щоб встигнути до комендантської години.
На домовлений день, Тарас приїхав з байкерами Віталіком Гецнаром та Володею Луцівим. І встановивши електронне запалювння, мотоцикл завівся за першим разом. Він робив рівно і тихо, навіть краще ніж я пам’ятаю в дитинстві. Ну звісно. Якісні запчастини і дороге масло той мотоцикл напевне не бачив навіть коли виходив з конвеєра.
-Сідай Іване, будем експерементувати. Вигукнув Тарас.
Хлопці відкрили борт коляски, який був передбачений, як пандус, і я по ньому заїхав в боковий причеп. Тарас сів між мотоциклом і коляскою, Володя за кермо, а Віталік знімав на кемеру перший виїзд. Хвилювались всі. Бо ніхто не мав подібного досвіду і запитати не було в кого, але повільно зрушивши з місця ми поїхали. Мотоцикл не тягнуло ні в ліво ні в право, він набирав гарно оберти і як планувалося ”йшов” з низів. Важко описати ці відчуття, які мене переповнювали, вони були ще яскравіші ніж тоді, в далекому 1998-ому році. Два роки праці, два роки надій та розчарувань і нарешті цей мотоцикл поїхав. Він був повністю розібраний, а потім зібраний з запчастин, та був скручений болтами і гайками, частину з яких я шукав на металобрухті. Ми помало їхали селом і я подумки повторював: ”Ми це зробили”.
-Іван, ми повинні їхати, сказав Тарас. На наступний тиждень плануємо повноцінний виїзд.
-Цей виїзд був п’ятого червня та приурочений дванадцятій річниці моєї травми. І я щасливий, що мене оточують люди, які в таку дату не пропонують набухатися з ”горя”, а поділяють мої задуми, які, я сподіваюсь, допоможуть іншим людям з інвалідністю рухатись до своєї мрії. Того року було лише декілька виїздів цим мотоциклом в межах мого села та Гусятина. І я відчув, що мені цього мало, я хочу велику поїздку. Тому зателефонував до Тимофія Безпалька та Олега Венгриновича і домовився про підготовку цього мотоцикла до поїздки в Карпати.
Цю авантюру я анонсував 25 вересня 2022-ого року на своє День народження і запланував її на червень 2023-ого року. В той рік старому Дніпру мало стукнути 45-ть. Я до кінця не усвідомлював, як все це має відбуватись. Адже подібних випадків де паралізована людина з переломом в шийному відділі хребта подорожує на мотоциклі я не чув в Україні. Я розумів, що маю їхати на старому мотоциклі в боковому причепі, який проектувався в моїй голові без жодних креслень. Це було зовсім не практично їхати в цій колясці більше десяти кілометрів, не говорячи вже про декілька сотень в Карпати і назад, адже я допустив багато помилок при проектуванні бокового причепу. Але мене тоді мучило лише одне. Спрага рухатися вперед і показати суспільству, що інвалідність не кінець життя. Тому це було чудовим виправданням, щоб наважитись на цю поїздку.
Оточуйте себе правильними людьми, ставте високі цілі і впевнено йдіть до них. Кожного з нас може спіткати важка хвороба чи травма, проблема на роботі чи в сім’ї. Але вирішення цих проблем у вашій голові та серці. Тільки ви обираєте шлях яким вам йти і з ким вам його долати.
25-ого вересня до мене приїхав Тимофій Безпалько з дружиною Оксаною та дітками Веронічкою та Іванком. І Тарас Максимів з донечкою, Софійкою, а також мої надійні друзі, Анатолій та Оля Кундис. Ми відмітили моє 35-ти річчя і вирішили проїхатись з Тарасом до Гусятина, щоб заправити байк і прокататись. Того дня ми виявили протікання бака, а також нам відкрутилась віська переднього колеса через погану різьбу і ми ледь не потрапили в аварію. Таке трапляється в поїздках на старих мотоциклах, тому потрібно було перевірити всі вузли, які можна відремонтувати, а які ні, замінити. Звісно що замінювали на такі ж самі старі, але реставровані. Вилка мого мотоцикла була така вбита, що зовсім не працювала, а купити маятникову, не було грошей. Тому з старих запчастин, Тимофій мав реставрувати стокову вилку.
Дирявий бак і зірвана різьба на передній вісці, це був лише початок пригод. Попереду була дорога без світла і лише з мигаючим лівим поворотником, саме так, Тарас Максимів їхав мотоциклом до Чорткова. А позаду нього, на своєму автомобілі їхав Тимофій, освітлюючи йому дорогу. Але для того, щоб здійснити мою мрію, Тарас з Тимофієм допомогли мені подолати цей шлях. І в такі моменти ти вчергове розумієш цінність дружби об’єднаної довкола мотоциклів. Більшість людей не уявляють собі дружби, яка пов’язана любов’ю до мотоциклів, а може й уявляють, але не можуть цього пояснити.
Роботи з моїм Дніпром почались в лютому 2023-ого. Тоді Тимофій розібрав вилку і зайнявся пошуком потрібних запчастин. А Олег Венгринович викинув всю китайську проводку і використовуючи провода з автомобіля АУДІ приступив до встановлення нової проводки. До цього проекту долучились також байкери Володя Атаманчук і Саша Дядик. Адже їх теж зацікавив мій проект і вже в кінці березня мій Фенікс робив перші виїзди довкола гаражів в Чорткові.
В травні, Тимофій приїхав до мене, вчепив боковий причеп і це був перший повноцінний виїзд на вже справному мотоциклі. Це було відчуття безграничної свободи, коли тобі дує вітер в обличчя і в цей момент ти не відчуваєш своєї інвалідності, ти забуваєш про те, що ти не можеш взяти ложку в руки і самостійно поїсти, ти забуваєш, що не можеш повернутись на ліжку, одягнутись чи самостійно сходити в туалет. В цей момент в світі більше нічого не існує окрім тебе, байка і дороги.
Я їхав і вмене не було жодних думок, жодних хвилювань і проблем. Всі ті негаразди, які накопичувались в моїй голові і давили з усіх сторін, зникли в один момент, з’явилась свобода, вітер в обличчя і дорога. Чи можна це назвати щастям? Не знаю… Мені здається, що щастя, це коли ти і всі твої рідні здорові. Щастя, коли ти любиш і люблять тебе. Щастя, це коли немає війни. Але мотоцикл і поїздки на ньому, це теж один з маленьких пунктів, які роблять мене щасливим.
Того ж місяця на запрошення моїх друзів з Громадської Організації, Група активної реабілітації я поїхав мотоциклом в Чортків на семінар ‘’Доступність міст для людей з інвалідністю’’. В цьому таборі, який проводився в Криму, я теж проходив реабілітацію і з того часу почалось моє активне громадське життя. Попри лекції, ми обговорили мій байк і я розповів про плани на нього, але, нажаль, довше чим один день я не зміг бути присутнім на цьому заході і в вечері ми вирушили мотоциклом до дому. Ці перші поїздки давали мені сил рухатись далі, адже попереду була сама головна подорож, подорож в Карпати.
Дата поїздки, 25 червня, була спланована ще осінню 2022-ого року, моя колежанка, Світлана Власюк, спеціально для цієї поїздки подарувала мені стяг з написом ‘’інвалідність НЕ кінець життя’’, але за тиждень до поїздки почались дощі і пониження температури. Я завчасно домовився з Михайлом Савчуком, щоб той супроводжував мою поїздку машиною, віз деякі запчастини до мотоцикла, бо це ж МТ і мою маму, бо лише вона знала, що робити зі мною коли мені холодно. Я моніторив погоду на всіх сайтах по декілька разів на день, але від цього нічого не мінялось. Найбільшим моїм страхом було, щоб хлопці не відмовились їхати в дощ, але черговий раз моніторивши погоду, на моєму телефоні пролунав дзвінок, це був Тимофій, мій механік і водій, з яким ми вже добре встигли потоваришувати.
-Ваня, та перестань вже монітори сайти погоди, сказав він і ми обоє обоє голосно розсміялись.
-Вань, як і ми домовлялись, сьогодні приїжджаю до тебе, ночуємо і вранці виїжджаєм.
-ОК! Тоді чекаю. Відповів я Тимофію і взявся писати пост в ФБ анонсуючи поїздку, а також написав прохання до близької мені людини, з іменем перемоги, щоб вона молилась за цю подорож і за хорошу погоду.
Звісно, що тієї ночі ніякого сну не було. Я лише лежав з заплющеними очима і о четвертій ранку вже розбудив маму, щоб вона мене вдівала в памперс і мотоекіп, адже попереду далека дорога і виїжджати бажано вранці. Тимофій теж вже не спав і ми легенько перекусили та вирушили в дорогу. Дощу не було, в обличчя дув невеликий, але холодний вітерець. На дорозі до Копичинець не було машин, але в Крогульцях почали згущуватись хмари, а в Чагарах почав накрапати дощ.
Ми заспокоювали з Тимофієм один одного і говорили, що ця хмара швидко біжить, а он там, буде сонечко. Та чим ближче ми наближались до Копичинець, тим сильніший наставав дощ і ми заїхали на автобусну станцію, щоб одягнути дощовики, але до того моменту, нас обох добряче зволожило і натекло за комір. Приїхавши в Чортків на нас чекав, Тарас Танчак і дружина Тимофія, Оксана. Пізніше підїхав Володя Атаманчук, Тарас Максимів та брати Руслан і Степан Галавани. Ми дочекались автомобіля супроводу в якому їхав Михайло Савчук з дружиною Тетяною, моя мама та запчастини, я зняв свою каску та вдягнув шлем з візором, який хоч якось захищав моє обличчя від дощу і ми рушили в сторону Карпат.
Дощ дорогою не припинявся, небо було вкрите густими, темними хмарами, але наша маленька колона з шести мотоциклів впевнено рухалась до поставленої цілі. В Городенці на заправці ми зупинились долити бензину в мого Дніпра і випити гарячої кави, щоб розвіяти наш сумний настрій, тому що погода була депресивною. Їхати під час дощу дуже не зручно, візер з середини запотівав, а з зовні був весь в каплях, але про дорогу до дому ніхто навіть не затинався. Всі знали ціль поїздки і твердо до неї йшли.
З посмішкою на обличчі та з різким запахом бензину до нас підїхав Тарас Максимів, який залишився ремонтувати свою Яву посеред поля.
-Щось карб’юратор випендрювався, змушений був його розбирати. А ви напевне думали, що я вас залишив і вернувся до дому. З яскравою посмішкою продовжував говорити Тарас.
-Ти як, Іване, змерз!? Голосно перепитав мене Тарас.
-Та ні, не холодно, збрехав я. Але насправді я так змерз, що ледь говорив, щоб не цокотіти зубами, та поруч ходила мама, тому доводилось посміхатись і вдавати, що все насправді класно.
-Іване, хто не їздив в дощ, той не їздив взагалі. Так що все добре. Продовжив з посмішкою говорити Тарас. Всі посміхнулись, запустили своїх залізних коней і рушили до здійснення моєї мрії. Ми їхали минаючи село за селом, примружували очі, щоб хоч щось побачити через візор на якому були краплі від дощу і чим ближче наближались до Карпат, тим більше ставало холодніше. В Коломиї ми знову звернули на заправку, щоб випити кави. Мною калатало від холоду так, що я вже не міг стримуватись. Дощ, який забивався під відкритий візор попадав мені на бороду і капля за каплею скочувався по моєму тілу та намочував одяг. Мій одяг був мокрий від шиї по груди, а тіло вкрите гусиною шкірою. Я спробував ковток гарячої кави, але більше не міг пити, а запах коньяку, який купили на заправці хлопці, щоб я зігрівся, викликав нудоту. Хоча коньяк був не дешевим.
Я дев’ять місяців готувався до цієї поїздки і вона випала на самий холодний і дощовий день червня. Ці думки недавали мені спокою від самого ранку. Ну чому ж так, чому це знову сталось зі мною!? Подумки я повторював собі. Вмене небуло настрою, я навіть почав ловити себе на думці, що сама погода відвернулась від мене. І тут я зрозумів, що починаю себе жаліти, а це дуже небезпечно. Небезпечно тим, що на емоціях можна прийняти безглузде рішення, яке може перекреслити не лише якийсь момент в житті, але й ціле життя. І я почав себе заспокоювати тим, що емоції пройдуть, дощ закінчиться, вийде сонце і все буде добре.
Я сидів і згадував свої перші дні в лікарняній палаті після травми, заплакану маму після розмови з лікарем, який їй сказав, що все моє життя пройде в чотирьох стінах. Згадував, як я кожного разу втрачав свідомість коли мене ставили в вертикальне положення і розумів, що здатись сьогодні, це зрадити свою ідею, цінності, людей, які вмене повірили і напис на стязі, ‘’інвалідність НЕ кінець життя’’, який майорів за мною всю дорогу.
Тоді в 2010-ому було страшно загубитись у власному незнанні, як вижити з цією травмою. Страшно було коли тебе переповнювали суїцидальні думки, страшно було залишитись в забутті. А зараз просто холодно і не більше, заспокоював себе я. В той момент я знав чого хочу в житті, мав мрії та цілі і опускати руки через дощ і холод було б проявом слабкості впершу чергу перед собою. Після цього, напевне б більше ніхто не повірив в мої ідеї, а стяг з написом ‘’інвалідність НЕ кінець життя’’, можна було б одразу спалити.
Ми запустили своїх коней і рушили до місця призначення, Яремче. Гори були вкриті димкою і через це їх навіть не було видно ні в Коломиї, ні в Делятині. Лише в’їхавши в Яремче, я побачив гори, а ще проїхавши, з правого боку стояла велика стелла з написом, ‘’ЯРЕМЧЕ’’, і я зрозумів, мені, це, вдалося. Ми звернули до стелли щоб зробити декілька світлин і поїхали на місце біля водоспаду де в мирні часи, байкери проводили фестивалі. Саме це місце було кінцевою зупинкою нашого маршруту. Мої друзі вітали мене і обіймали, а я тримтячи від холоду радів, що мрія моя здійснилась. Холод, мокрий одяг, радість від здійснення мрії переплились воєдино. Я не знаю чи була радість на моєму обличчі, швидше ні, як так, бо холод був лютий.
Оксана, дружина Тимофія, бачучи мене дуже хвилювалась. Вона і чай пропонувала і каву і купити гарячу першу страву. Але все чого я хотів, це перевдягнутись в сухий одяг, який мама несла в сумці. На той момент дощ майже зупинився. Мама розділа мене до пояса, втерла сухим рушником і вдівала в сухий одяг. Потім закутала в плед, який завбачливо взяла з собою, накрила дощовиком і я сидів чекаючи своїх мотобратів, які розійшлись розглядаючи місцевість. Хтось купляв сувеніри, хтось фотографувався, а хтось стрибав з моста. Я майже не розмовляв, холод сковував моє тіло і я вже хотів їхати до дому. Я відхиляв усі прохання Михайла Савчука, його дружини та своєї мами пересісти в автомобіль. Бо розумів, що вся ця поїздка втратить будь-який сенс, який я намагався донести суспільству.
Я сидів переодягнений в сухий одяг, вкритий пледом, а зверху дощовиком. Мої друзі тим часом обмотували ноги кульками для сміття і завязували все скотчем, щоб дощ і вода, яка піднімалась за колесами автомобілів не мочили одяг. Екіпірувавшись ми рушили до дому і тільки виїхавши з Яремче, хмари розійшлись і почало пригрівати сонечко. Напевне це була компенсація за ранковий дощ, а можливо подіяла молитва про яку я просив.
Та як би там не було, але в Коломиї ми звернули на заправку, щоб троха скинути одяг, бо було жарко і навіть за весь день я з’їв хотдога. Дорога назад була набагато кращою, світило сонце, ми посміхались водіям, які їхали нам на зустріч та моргали світлом фар, вітались з перехожими, які піднімали великий палець в верх і знімали наш мотопробіг на телефон. І лише дорогою до дому, я посправжньому кайфував від цієї поїздки, яка ще більше затягнула мене в обійми мототеми і по приїзду до дому я надиво не захворів, а згодом вже планував наступну поїздку в місто курот Сатанів.
Шлях до мрії. Розділ VI. Сатанів.
Після поїздки в Карпати, я прикупив на свого Дніпра кастомні клапанні кришки у вигляді черепів. І мій знайомий їх почепив замість стандартних. Тюнінгувати свого мотоцикла, мені напевне приносило більше радості, чим їздити на ньому. І замість морозива чи інших смаколиків, які я міг би собі купити в магазині, я відкладав кошти на різні тюнячки, які додавали мотоциклу агресивного вигляду і він після цього мав свій індивідуальний стиль.
Мої думки були наповнені мотоподорожами і це не дозволяло мені впадати в депресії
Тим паче, що про мої поїздки на мотоциклі тоді вже написали близько десятка видань. Були відеоролики на ютубі та місцевому телебаченні, тому я мріяв про наступні подорожі. Це був певний вектор, який давав мені сил рухатися вперед до нових цілей. Але з мріями теж бажано бути обережним, щоб не заховатися від реальності, тому рекомендую не лише мріяти, але й діяти. Українці пережили та продовжують і зараз переживати складні часи болю, розчарування та втрат. Це дуже боляче та важко. Тому на мою думку необхідно приділяти собі хоч трошка уваги і робити те, що приносить вам хоч невелику радість.
Ставити перед собою цілі, які можливо реалізувати і крок за кроком наближатися до них
-Ваня привіт. Почув я в слухавці свого телефона голос Тимофія.
-Здоров друже, відповів йому я.
-Ваня, на вихідні передають гарну погоду, я розібрався зі своїми справами і можемо з’їздити в Сатанів, як і домовлялись. Ти готовий?
-Тимофій, я до поїздок на байку, завжди готовий. Вже навіть кастомні клапанні кришки вчепив.
-Та бачив, бачив я у ФБ. Думаю це мінімум 20-ть кінських сил добавило мотоциклу. Пожартував Тимко.
-Двадцять п’ять, сміючись відповів я.
-Тоді збирай компанію і в неділю вирушаємо в меленьку подорож.
Відстань була невеликою, а наш маршрут складав 100 кілометрів і вранці 27 серпня ми вирушили в чергову поїздку.
Мій друг, Роман, який на той момент був в Англії перед самою поїздкою подарував мені класний мотоциклетний шлем, я вдягнувся в тоненьку майку і насолоджувався теплим повітрям яке мені дмухало в обличчя. Люди як завжди посміхались, махали нам руками і піднімали великий палець в верх. Це був нестримний драйв, підкорення нової цілі та маса позитиву і адреналіну.
Напевне більшості людей зрозуміло, що мотоцикл – це вибір, а не крайня необхідність. Бо доприкладу автомобіль, може бути вимушеним рішенням, щоб їздити на роботу, чи перевозити вантажі, а мотоцикли люблять і водночас бояться їх, бо вони добряче можуть полоскотати нерви. Розуміючи небезпеку наслідків можливих аварій, людина свідомо бере на себе відповідальність за всю небезпеку, це можна порівняти з небезпекою коли рибалка виходить на тонкий лід. Людину приводить в захват загострення відчуттів коли вона мчить на зустріч вітру, бо кожен з нас втомлюється від щоденної рутини, тому мотоцикл для окремої категорії людей стає вирішенням проблем, перцем, який додає гостроти оточуючому світу.
Я відчув залежність від свого байка і особисто мені, потрібні ці гострі відчуття
Тому в моїй кімнаті почали з’являтись фотографії на стінах з кожної поїздки, а мій мотоекіп і стяг висіли позаду мене. Цей байк дав мені можливість проявити індивідуальність, бути не таким, як звикли бачити людей з інвалідністю. Я шукав свободи і мотоцикл дав її мені, це є самою головною причиною до якої я підводжу.
Я щиро полюбив те чим почав займатися, тому не лише чекав нових поїздок, а думав над вдосконаленням і тюнінгом. Задоволення від нових маршрутів змушувало мене складати плани на наступні подорожі. Задоволення від самореалізації в мототемі і радість від спілкування з однодумцями – все це варте того, щоб влитися в життя моторуху, бо як тільки у вас з’являється мотоцикл, то одразу появляється свій круг мотодрузів. Мотоциклісти, на відміну від автомобілістів дуже рідко їздять поодинці, зазвичай вони їздять групами від двох мотоциклів, це додає особливих відчуттів та емоцій, десь ви добавили газу, а десь був цікавий затяжний поворот з красивими пейзажами. Байкери завжди разом заїжджають на заправку, чи перекусити і саме тому люди обирають мотоцикли, бо на автомобілі таких відчуттів немає, а на байку, люба поїздка перетворюється в пригоди. Ви змушені все чітко спланувати, що повинні з собою взяти і чи поміститься це в ваші кофри.
Ці роздуми крутились в моїй голові коли ми в Гримайлові звернули на відремонтовану дорогу і розігнали на ній мого Дніпра до 70-ти.
Обабіч дороги було поле, а попереду природний заповідник Медобори з найбільш збереженою частиною Товтрового пасма скелястих вапнякових підвищень, що сформувались близько 15 мільйонів років тому. Господи, яка ж наша Україна прекрасна, і це лише якигось 40 кілометрів від моєї домівки, подумки говорив я про себе. А скільки ще цікавих місць, які не так далеко від мене, а я в них ще жодного разу не бував? Це необхідно виправляти і чим швидше тим краще.
Прогулявшись охайними вуличками курортної місцини, ми пішли в реберню, щоб перекусити. Так, саме перекусити, бо цей перекус коштував стільки, як відпочинок в Куршавелі. Але не варто себе розчаровувати високими цінами в ресторанах курортної місцевосці, бо це бізнес. А при бажанні, кожен з нас може знайти можливість хоча б на декілька годин кудись рванути і відпочити. Розгрузити свою голову, побачити життя за межами своєї кімнати і позбутись рутини. Не економте на відпочинку і подорожах, бо подорожі це єдина річ на світі, купуючи яку, ви стаєте багатші. Тому ми зібрались, запустили своїх залізних коней і вирушили знову в дорогу. Але ця мандрівка назавжди залишиться в моїй пам’яті, бо подорожі вчать більше, ніж будь-що інше. Іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше, ніж десять років життя в дома.